Велике князівство Литовське

Матеріал з Гуляйполе
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Велике князівство Литовське
1236 — 1795


Flag of the Kingdom of Prussia (1750-1801).png
 
Flag of Russia.png
Alex K Grundwald flags 1410-03.png Pahonia - Пагоня, Grand Duchy of Lithuania COA (1575) cut.png
Прапор Герб «Погоня»
Grand Duchy of Lithuania 1430.png
Територія Великого князівства Литовського на початку XV століття
Столиця з 1323 року Вільно (сучасний Вільнюс)
Мова(и) мови діловодства:
до 1696: старобілоруська мова,

З 1696: польська,
також: латинська

Релігія язичництво, православ'я, католицтво   (державна з 1385), іслам, іудаїзм, протестантизм
Історія
 - 14 серпня 1385 В особистій унії з Королівством Польським
 - 1 липня 1569 В унії з Королівством Польським утворює Річ Посполиту
 - 24 жовтня 1795 Припинення існування, включення до складу Росії і Пруссії

Велике князівство Литовське, повна назва Велике Князівство Литовське, Руське і Жемойтське – держава в Східній Європі, яка існувала з 13 століття до 1569 рік; з 1569 по 1795 рік Велике князівство Литовське перебувало у складі федеративної держави Річ Посполита Обох Народів; в результаті третього поділу Речі Посполитої територія Великого князівства Литовського в 1795 році була приєднана до Російської імперії. Ядром Великого князівства Литовського була Аукштайтія. На ранніх етапах існування нової держави його територія була значно розширена за рахунок включення балтійських земель, великих частин колишньої Київської Русі та інших слов'янських земель, які охоплювали території сучасних Білорусі, Латвії і Литви, а також частин сучасних ​​України, Польщі, Естонії, Молдови і Росії. Під час свого розквіту в 15 столітті була найбільшою державою в Європі. [1] Велике Князівство Литовське була багатонаціональною і багатоконфесійною державою з великою різноманітністю в мовах, релігії та культурній спадщині.

В 1253 році великий князь литовський Міндовг був коронований як католицький король Литви, але швидко відмовився від католицтва і продовжував дотримуватися язичництва. Язичництво всього населення держави (в тому числі і великих князів литовських) було підставою постійних хрестових походів Лівонського і Тевтонського орденів. Поліетнічна держава продовжувала розширюватися при Гедиміні [2] та за його сина Ольгерда. [3] Наступник Ольгерда Ягайло підписав Кревську унію в 1386 році, в результаті чого в історії Великого князівства Литовського сталися два істотних зміни: католицтво став панівною релігією і був створений династичний союз між Великим князівством Литовським і Короною Королівства Польського. [4]

Правління Вітовта відзначається як час найбільшого розширення території Великого Князівства і поразки Тевтонського ордену в Грюнвальдській битві в 1410 році, а також відзначається зростанням кількості привілеїв шляхти Великого князівства Литовського. Після смерті Вітовта відносини між Великим князівством Литовським і Королівством Польським значно погіршилися. Магнати Литви, в тому числі сім'я Радзивіллів, намагалися розірвати унію з Польщею, однак невдалі війни Великого Князівства проти Московського князівства допомогли унії залишитися незайманою.

В результаті Люблінської унії 1569 року було створено нову державу — Річ Посполита. У складі цієї федерації Велике князівство Литовське зберегло свою політичну самобутність і мало окремі уряд, систему урядів (посад), символіку, закони, армію і бюджет. В ході трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) велика частина Великого князівства Литовського увійшла до складу Російської імперії, а менша — до складу Прусського Королівства та Австрії. Від остаточного зникнення держави не змогло врятувати і патріотичне повстання під керівництвом Тадеуша Костюшка в 1794 році, спрямоване проти трьох країн-загарбників - Росії, Пруссії та Австрії.

Історія[ред. | ред. код]

До Люблінської унії[ред. | ред. код]

У 1219 році вперше згадувався союз литовських земель, в який входили Ліетува, Шяуляй, частина Жемайтії і області Делтува і Упіти.

У 1230-1240-х роках процес перетворення союзу литовських племен, яким керував князь Ліетуви Міндовг (Міндаугас), в єдину державу було прискорено через боротьбу Великого князівства Литовського з Тевтонським орденом за роль об'єднувача балтських земель, які розташовувалися на південь від Західної Двіни.

У 1236 році в битві при Саулі жемайти розбили армію Тевтонського ордену.

До середини 13 століття до Литви була приєднана Чорна Русь.

З середини 13 століття у Великому князівстві Литовському проповідували монахи духовних орденів.

У 1251 році Міндовг для посилення власної влади і стримування наступу Тевтонського ордена прийняв католицтво, і 1253 року коронувався, а також в 1255 році папа Римський Олександр IV спеціальним документом дав дозвіл коронувати сина Міндовга (ім'я сина Міндовга не було зазначено).

У 1260 році, після розгрому жемайтами в битві при Дурбені війська Лівонського ордену, під тиском жемайтів Міндовг порвав з католицтвом.

З кінця 13 століття, після вбивства Міндовга і внутрішньої усобиці, яку припинив Тройден (Трайдяніс; 1269 — 1281/1282), питання про прийняття Литвою католицтва знову неодноразово піднімалося. Литовські князі пов'язували прийняття католицтва з закінченням агресії з боку Лівонського ордену.

Процес формування Великого князівства Литовського був тривалим. Династичні шлюби, угоди (в окремих випадках захоплення) між окремими князівствами привели до виникнення федеративного об'єднання. Провідну роль в ньому грали давньоруські форми управління державою з відповідними законами, мовою, релігією.

Після смерті великого князя Гедиміна (один тисячу триста сорок одна) і відносно короткого періоду відокремлення деяких територій главою держави став син Гедиміна Ольгерд (час князювання 1345 — 1377). Його зусиллями володіння Великого князівства Литовського розширилися і включали Чернігово-Сіверської, Подільські, Переяславські землі, Смоленське князівство, а також території в басейнах Дністра, Південного Бугу, південного Дніпра. В результаті військових дій з Московським князівством в 1368 — 1372 рр. до князівства було приєднано значні райони на північному сході аж до Можайська.

Крім того, в 14 столітті Велике князівство Литовське вступило в територіальні суперечки і військові конфлікти з Польщею, насамперед за Волинь і Галичину, і Великим князівством Московським за землі Москви і Русі.

Протягом 14 століття Литва поширила свої володіння на південь і схід. Значно послабив державу внутрішній конфлікт навколо влади (1370 — 1390-ті), коли на користь Тевтонського ордена була тимчасово втрачена Жемайтія.

В 1377 році на княжий престол сходить син Ольгерда Ягайло. З цього часу починається складний період боротьби за владу в князівстві між братом Ольгерда Кейстутом, його сином Вітовтом і Ягайлом. Але вона зупинилася в зв'язку з посиленням агресії Тевтонського ордена. Така ж небезпека загрожувала і Польському королівству. Тому в 1385 році в Кревському замку був укладений союз (унія), згідно з яким Ягайло був проголошений польським королем і отримав нове ім'я Владислав I. Після шлюбу з польською королевою Ядвігою він повинен був приєднати до Польщі Велике Князівство Литовське і ввести в ньому католицьку релігію. Це послужило початком гострої внутрішньодержавної боротьби, яку очолив гродненський князь Вітовт (двоюрідний брат Ягайло). Ягайло і польські магнати змушені були змінити умови Кревської унії. 5 серпня 1392 року було укладено Острівську угоду, згідно з яким за Великим князівством Литовським зберігалася самостійність (незалежний уряд, казна, військо), а великим князем був проголошений Вітовт. Угода також забороняла полякам купувати або успадковувати землі у Великому князівстві Литовському. Вітовт, спираючись на своїх заступників, прагнув до повної незалежності держави. З цією метою він збирався стати королем. Але здійснити задуми завадила передчасна смерть, можливо, і вбивство.

З кінця 14 століття верхи Великого князівства Литовського взяли курс на союз з Польщею. До 1430 року, під час князювання Вітовта, князівство досягло максимально відомої потужності і територіального розширення, проте, скоро стало втрачати території, перш за все на користь Польщі (південно-західні руські землі), а з кінця 15 століття а на сході на користь Москви.

Після Кревської унії Литва і Польща об'єдналися на основі династичної-персональної унії при збереженні ними певної самостійності у внутрішній і зовнішній політиці. Неодноразове відновлення і переукладання уній (в 1401, 1413, 1446, 1501) свідчить, по-перше, про їх слабкість, по-друге, про наявність в житті обох держав таких факторів, що підштовхують їх до зближення. У XV-XVI ст. визначилася міцна тенденція: чим більше загострювалися відносини Вільно з Москвою, тим більше Велике князівство Литовське схилялася до об'єднання з Польщею. Невдачі в Лівонської війні, захоплення військом Івана Грозного Балтії і Полоцька відсікли східну і центральну частини князівства від моря, що було важким ударом по торгівлі. Сили держави були на грані можливого. Ця війна, як відзначали пізніше політики, призвела Литву до нової унії з Польщею.

Після Люблінської унії[ред. | ред. код]

Титульний лист статуту Великого князівства Литовського (1588)

Під час Люблінської унії Велике князівство мало перестати існувати відразу після підписання акту унії в Любліні. Однак, побоюючись невдоволення населення і зростання впливу Московської держави на цих землях, польські верхи були змушені погодитися на збереження князівства як самостійної держави. В результаті, Польське королівство прийняло Велике князівство Литовське як рівного партнера, але ціною цього послужила втрата південних (переважно ​​українських) земель. Річ Посполита була ранньою формою об'єднання на федеративній основі, де Велике Князівство Литовське мало певну самостійність. Такий стан був закріплено статутом Великого князівства Литовського 1588 року. Але зовнішні і внутрішні війни, козацькі повстання, Війна Росії з Річчю Посполитою 1654-1667 років, Північна війна 1700-1721 років, послабили силу Речі Посполитої, і особливо Великого князівства Литовського і воно перестало грати самостійну роль в міжнародній політиці. В результаті трьох поділів Речі Посполитої князівство увійшло до складу Російської імперії.

Державний лад[ред. | ред. код]

Державний і політичний лад країни пройшов еволюцію від верховної влади князя з його широкими повноваженнями до «золотих шляхетських вольностей», де його влада була дуже обмежена.

На чолі князівства стояв великий князь (господар). Він був носієм верховної влади. Його господарський суд був вищою інстанцією.

Великий князь представляв виконавчу владу в країні. Його законодавча функція була обмежена Сеймом — з'їздом делегатів від регіональних зборів феодалів (зборів) і великокнязівською Радою (з 16 століття її називали пани-рада). Якщо ж великий князь обирався також і польським королем і виїжджав до Кракова, столиці Польщі, то функції вищої виконавчої влади переходили до пани-ради.

Найбільш впливовими фігурами вищого керівництва Литви були єпископ Віленський (глава Католицької церкви в Литві), воєвода Віленський, Литовський маршал (голова Сейму і пани-ради), великий гетьман Литовський (головнокомандувач збройними силами) і великий канцлер (глава уряду).

Велике Князівство Литовське було феодальною державою. Під час швидкого розширення його території в ХІІІ-XIV століттях, місцеві князі і жителі великих міст укладали з великим князем договори про його верховну владу і збереження місцевого самоврядування, згідно старих звичаїв «старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо». Встановлювалася васальна залежність місцевих князів від великого князя.

У ХІІІ-XIV століттях, князь почав вирішувати деякі державні питання разом з пани-радою, яка в XVI столітті перетворилася на представницький орган магнатів. За привілеями 1506 року, великий князь зобов'язувався не приймати ніяких постанов без згоди пани-ради[5][6]. такі обмеження були закріплені в Статутах 1529, 1566, 1588 років.

У XV столітті почали збиратися загальнодержавні з'їзди — сейми, в яких брала участь і знать.

Суспільство[ред. | ред. код]

Місто[ред. | ред. код]

В результаті зростання обміну сільськогосподарської продукції та ремісничих виробів, спеціалізації ремесел і розширення виробництва розвивалися міста і збільшувалася їх кількість. У XIII-XIV ст. на території сучасної Білорусі було близько 40 міст. У XV столітті риси торгово-ремісничих центрів придбали колишні фортеці, феодальні замки, деякі господарські двори. У XVI столітті в Білорусі з'явилося понад 200 самобутніх селищ міського типу. У середині XVII століття в князівстві було 757 міст. Вважалося, що у великих містах проживає 10 і більше тисяч жителів, в середніх — більше 5, в малих — 2-5 тисяч жителів. У містечках проживало від кількох сотень до 1500 жителів. Міста і великі містечка виконували такі функції: економічні-були центрами ремесел і торгівлі, пунктами збору товарів, річкового суднобудування, місцями проведення ярмарків, річковими портами; адміністративні — були центрами воєводств, повітів, волостей, парафій, феодальних маєтків; військові — служили фортецями, місцями збору і зосередження армії. У міру того як міста перетворювалися в торгові і ремісничі центри, посилювалося їх бажання вийти з-під юрисдикції Адміністрації великого князя, створити свою власну систему самоврядування і судово-адміністративної влади. З кінця XIV століття в містах, а потім і в деяких містечках в умовах запеклої суспільно-політичної боротьби городяни зажадали Магдебурзького права.

Соціальний склад, майновий і правовий статус міського населення були різними. Міська еліта складалася з феодалів, бояр і вищого духовенства. До неї також ставилися багаті купці і ремісники. Найбільшу групу городян становили ремісники, організовані в цехи, торговці, великі і середні Купці, хлібороби. У містах також жили феодально-залежні люди, переселені сюди їх господарями.

Під час війни середини XVII століття більшість міст було зруйновано, деякі повністю згоріли. Особливо постраждали міста під час повстання Б.Хмельницького і війни між Росією і Річчю Посполитою в 1654-1667 рр. Враховуючи тяжку шкоду містам, сейм Речі Посполитої був змушений у 1660-х роках видати укази, що звільняють їх від податків. Відповідно до цих указів 22 міста були звільнені на 4 роки від усіх податків на користь держави, крім мит зборів

Під час Північної війни 1700-1721 років більшість міст було зруйновано. У другій половині XVIII століття економіка більшості міст стабілізувалася, і в кінці століття більшість з них подолала занепад.

Станова структура[ред. | ред. код]

У Литві переважали чотири станові групи — шляхта (знать), духовенство, міщани і селяни. Соціальні відносини не завжди були мирними. Стався ряд громадянських воєн за соціальною ознакою — повстання Хмельницького, селянське повстання в Кричевському старостві 1743 року і громадянська війна між великими магнатськими родами в першій чверті XVIII століття і т. д.

Найбільш привілейованою групою була знать, яка виникла в середні століття, виділялася своєю чисельністю (близько 10% від загальної чисельності населення) і дуже багатими соціальними і політичними правами. Дворянство не платило податків, але змушене було йти на війну в Спільне рішення (ополчення). Характерним для литовської шляхти був міф про своє походження від стародавніх римлян і ототожнення з сарматами. Як стан, дворянство було диференційованим — було дрібне, середнє і велике дворянство або магнати.

Було чотири типи духовенства: католицьке (латинське), уніатське (греко-католицьке і вірмено-католицьке), православне і протестантське.

Міщанство як стан сформувалася в середні століття разом з ростом містечок і міст. Воно займало середнє положення між вищим станом-знаттю і нижчим — селянами, або холопами. Міщани розширили свої права, отримавши Магдебурзьке право, яке дало їм самоврядування. Велика кількість міст у князівстві перебували у приватній власності, що, однак, не заважало самоврядуванню. Основним заняттям городян були ремесла і торгівля. Ремісники і купці об'єднувалися в цехи, що проіснували до кінця Великого князівства Литовського.

Селяни, або холопи становили більшість населення князівства. Вони несли основне податкове навантаження — платили податки і несли багато повинностей. Грамота 1588 року остаточно поневолила селян, хоча вони зберегли свої права і де-юре були вільними людьми. Селяни ділилися на категорії — холопи, бобилі, кутники, люди, челядь мимовільна і т. д.

Господарство[ред. | ред. код]

Великокнязівське[ред. | ред. код]

Для господарства Великого князівства Литовського в XV-XVI століттях було характерне подальше поглиблення суспільного поділу праці. Це знайшло своє відображення в значному зростанні міських поселень. У містах виробники-ремісники об'єднувалися на західний манер в цехові організації. З плином часу — ближче до XVIII століття — подекуди почало з'являтися мануфактурне виробництво.

Однакові процеси соціально-економічного розвитку Литви мали схожість із західноєвропейськими, в основному за формою, але значно відрізнялися за своїм змістом і далеко не збігалися за часом. Якщо в Західній Європі цехова організація праці в кінці XV століття перебувала вже в стані кризи, то в великолитовських землях вона в цей час тільки зароджувалася. Якщо мануфактура в західноєвропейських країнах стала панівною в XVI столітті, а в кінці XVIII століття вже зживає себе, то тут мануфактурне виробництво почало по-справжньому розвиватися якраз в XVIII столітті.

Феодальне[ред. | ред. код]

Що стосується господарства феодала у Великому князівстві Литовському в XIV-XV століттях, то воно не було пристосоване до отримання надлишків зернової продукції, які могли б експортуватися. Панський двір задовольняв потреби тільки свого власника. Основним же податком для селян був грошовий оброк і природна данина. Однак зростання попиту на хліб в країнах Західної Європи і можливість отримання великих прибутків від продажу змусило власників землі у Великому князівстві Литовському перебудовувати своє господарство. Вони починають створювати підприємства з виробництва зерна. Але для цього потрібно було: по-перше, розширити площу панської орної землі, по-друге, змусити селян працювати на ній. Тому починається реорганізація панського двору в фільварок. Перші фольварки в Литві з'явилися в XV століття. Але особливого поширення фільварки отримали з середини XVI століття у зв'язку з проведенням аграрної реформи. Найбільше зростання фольварків спостерігалося в Поніманні і Підвинні. Фільваркове господарство мало товарний характер. Тобто продукція, яка вироблялася в садибі, йшла на продаж. Грунтувалася вона як і раніше на роботі кріпаків селян. Але зараз власники землі за користування наділом почали вимагати з них не грошового оброку і природної данини, а роботи на поміщицьких землях — виконання панщини.

Стабільно високий попит на західноєвропейському ринку на сільськогосподарську продукцію визначив аграрний характер економіки Великого князівства Литовського, а фільварок став визначальним показником економічного розвитку князівства аж до кінця XVIII століття. Навіть після спустошливих військових лихоліть середини XVII-початку XVIII століть фільварок швидко відбудовувався і знову зайняв своє центральне положення в господарській системі Литви. Таким чином, головною особливістю економічного розвитку Великого князівства Литовського в XVI-XVIII століттях стало виникнення фольваркового господарства, яке хоча і було засноване на використанні праці кріпаків селян, але вже носило товарний характер і працювало в основному на зовнішній ринок.

Просвіта[ред. | ред. код]

Освіта у Великому князівстві Литовському зберігала свій конфесійний характер. У 2-ій половині 16 століття існували православні школи з розширеною програмою освіти, де вивчалися церковнослов'янська граматика, математика, філософія, теологія. Значний внесок у розвиток, а частково і в секуляризацію шкільної освіти зробили православні братства — Віленське, Святодухівське, Могилівське, Слуцьке, Брестське, Пінське, Полоцьке та інші.

Католицька система шкільної та колегіумної освіти також відповідала тогочасним теологічним, церковно-релігійним та суспільним потребам. За постановами віленських синодів католицькі школи повинні були створюватися при кожній парафії (плебанії). Після утворення Речі Посполитої і перемоги контреформації на території Литви почали поширюватися середні католицькі навчальні заклади європейського рівня — колегіуми, які існували в багатьох містах князівства. Більшість з них перебувала під опікою єзуїтських, та інших католицьких орденів. Першим навчальним закладом подібного типу був Віленський єзуїтський колегіум, в 1570 році основним контингентом учнів якого була шляхетська молодь.

Широкою програмою освіти виділялися протестантські школи, які очолювали демократичні діячі реформаційного руху. Саме в реформаційних колах в 1560-ті роки виникла ідея створення першого у Великому князівстві Литовському університету. Однак під впливом католицького духовенства такий навчальний заклад був підпорядкований єзуїтам.

Поряд з церковно-релігійними формами шкільного навчання, в Литві завжди існували приватні форми освіти. Багато білоруських, литовських і українських феодалів, частина заможного міщанства, духовенства поповнювали свою освіту в різних західноєвропейських університетах (переважно в Краківській і Кенігсберській академіях, в Німеччині, Чехії, Італії). Під впливом європейської освіти у Великому князівстві Литовському з середини 18 століття почалися реформи в шкільній колегіумній освіті, в 1773-1775 роках почала свою діяльність Едукаційна комісія.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. R. Bideleux. A History of Eastern Europe: Crisis and Change. Routledge, 1998. стар.122
  2. Rowell, Lithuania Ascending, стар.289.
  3. Z. Kiaupa. «Algirdas ir LDK rytų politika.» Gimtoji istorija 2: Nuo 7 iki 12 klasės (Lietuvos istorijos vadovėlis). CD. (2003). Elektroninės leidybos namai: Vilnius.
  4. N. Davies. Europe: A History. Оксфард, 1996, стар.392.
  5. http://student.belreferatov.net/lib/bh/044/044003.shtml
  6. http://web.archive.org/20030724084421/albaruthenia.by.ru/vkl.htm

Література[ред. | ред. код]

  • Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. Т. 1—3. Мн.: БелЭн, 2005—2010.
  • Бардах, Ю. Штудыі з гісторыі Вялікага Княства Літоўскага / Пераклад з польскай і французскай М. Раманоўскага і А. Істоміна; уклад. Г. Сагановіч. — 2-е выданне. — Мінск: Медысонт, 2010. — 456 с. — (Бібліятэка часопіса «Беларускі Гістарычны Агляд»). ISBN 978-985-6982-05-0
  • Гісторыя Беларусі: Падруч. у 2 ч. / Я. К. Новік, Г. С. Марцуль, І.Л. Качалаў і інш.; Пад рэд. Я. К. Новіка, Г. С. Марцуля. — Мінск : Выш. шк., 2003. — Ч. 1. Ад старажытных часоў — па люты 1917 г. — 416 с.
  • Гісторыя Беларусі: у 6 т. / Ю. Бохан [і інш.]; рэдкал: М. Касцюк (гал. рэд.) [і інш.]. — Мінск : Экаперспектыва, 2000—2012. — Т. 2. Беларусь у перыяд Вялікага Княства Літоўскага. — Мінск : Экаперспектыва, 2008. — 688 с.
  • Гудавичюс, Э. История Литвы / Э. Гудавичюс. — Т. 1 : с древнейших времен до 1569 года. — Москва : Фонд им. И. Д. Сытина; Baltrus, 2005. — 680 с.
  • Дзярновіч, А. Пошукі Айчыны: «Літва» і «Русь» у сучаснай беларускай гістарыяграфіі / А. Дзярновіч // Палітычная сфера. — 2012. — № 18—19(1—2). — С. 30—53. [1]
  • Довнар-Запольский, М. В. История Белоруссии / М. В. Довнар-Запольский. — Минск : Беларусь, 2003. — 680 с.
  • История Беларуси в документах и материалах / Авт.-сост. И. Н. Кузнецов, В. Г. Мазец. — Минск : Амалфея, 2000. — 672 с.
  • История Литвы / А. Эйдинтас, А. Бумблаускас, А. Кулакаускас, М. Тамошайтис. — Вильнюс : Eugrimas, 2013. — 318 с.
  • История южных и западных славян : в 2 т. / Под ред. Г. Ф. Матвеева и З. С. Ненашевой. — 2-е изд. — Москва : МГУ, 2001. — Т. 1. Средние века и Новое время. — 2001. — 688 с.
  • Краўцэвіч, А. Праблема лакалізацыі сярэднявечнай Літвы // Беларускі Гістарычны Зборнік — Białoruskie Zeszyty Historyczne № 8. 1997.
  • Краўцэвіч, А. Міндаўг. Пачатак вялікага гаспадарства / А. Краўцэвіч. — Мінск : Мастацкая Літаратура, 2005. — 163 с. [2]
  • Краўцэвіч, А. К. Стварэнне Вялікага Княства Літоўскага / А. К. Краўцэвіч. — Rzeszów, 2000. — 238 с. ISBN 985-08-0249-9
  • Косман, М. З гісторыі і культуры Вялікага Княства Літоўскага / Уклад. Г. Сагановіча; пер. з пол. мовы С. Ішчанкі і інш. — М.: Медысонт, 2010. — 448 с. — (Бібліятэка часопіса «Беларускі Гістрычны Агляд»). ISBN 978-985-6887-60-7
  • Крикун, Н. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины в XV—XVIII вв. — Киев, 1992.
  • Любавский, М. К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута. — М., 1892.
  • Малиновский, И. Сборник материалов, относящихся к истории панов-рады Великого Княжества Литовского // Известия императорского томского университета. — Томск, 1902. — Кн. 21.
  • Насевiч, В. Л. Пачаткі Вялікага княства Літоўскага: Падзеі і асобы. — Мінск : Полымя, 1993. — 160 с.
  • Насевiч, В. Л. Працэс утварэння Вялікага княства Літоўскага (ХІІІ—ХIV стст.) / В. Л. Насевіч // Актуальныя пытанні гісторыі Беларусі ад старажытных часоў да нашых дзён: Зборнік артыкулаў. — Мінск: БДУ, 1992. — С. 54—63.
  • Вячаслаў Насевiч ВКЛ ад узнікнення да Крэўскай уніі // vln.by
  • Насевiч, В. «Русь» у складзе Вялікага княства Літоўскага ў XVI ст. / В. Насевіч, М. Спірыдонаў // З глыбі вякоў. Наш край: Гістарычна-культуралагічны зборнік. — Мінск : Навука і тэхніка, 1996. — Вып. 1. — С. 4—27.
  • Сагановіч, Г. Нарыс гісторыі Беларусі ад старажытнасці да канца XVIII стагоддзя / Г. Сагановіч. — Мінск : Энцыклапедыкс, 2001. — 412 с.
  • Спиридонов, М. Ф. «Литва» и «Русь» в Беларуси в 16 в. // Наш Радавод. Гродна, 1996. — Кн. 7. — С. 206—211.
  • Тымовский, М. История Польши / М. Тымовский, Я. Кеневич, Е. Хольцер. — М. : Весь Мир, 2004. — 544 с.
  • Юха, Я. А. Кароткі нарыс гісторыі дзяржавы і права Беларусі / Я. А. Юха. — Мінск: Універсітэцкае, 1992. — 270 с.
  • Augustyniak, U. Historia Polski 1572—1795 / U. Augustyniak. — Warszawa : PWN, 2008. — 1006 s.
  • Baranauskas, T. Lietuvos valstybės ištakos / T. Baranauskas. — Vilnius: Vaga, 2000. — 317 p. ISBN 5-415-01495-0
  • Markiewicz, M. Historia Polski 1492—1795 / M. Markiewicz. — 2-e wyd. — Kraków : Wyd-wo Literackie, 2006. — 760 s.
  • Polska na przestrzeni wieków / H. Samsonowicz [i in.]; redactor wydania J. Tazbir. — 2-e wyd. — Warszawa : WPN, 2006. — 803 s.
  • Szczur, S. Historia Polski średniowiecze / S. Szczur. — Kraków : Wydawnictwo Literackie, 2002. — 676 s.
  • Wielka historia Polski : w 10 t. / pod red. S. Grodziski. — Kraków : Fogla, 2001. — T. 6 : Polska w czasach przełomu (1764—1815) / S. Grodziski. — Kraków : Fogla, 2001. — 302 s.