Права людини

Матеріал з Гуляйполе
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Права людини вважаються невід'ємною частиною основних прав і свобод якими володіє кожна людина. Права людини містять громадянські і політичні права (право на життя і свободу, свободу самовираження і рівність перед законом), соціальні, культурні та економічні права які містять право на культурну самореалізацію, право на їжу, право на працю, право на освіту.[1]

Всі людські істоти народжені вільними і мають права від народження. Вони мають розум і совість, і повинні ставитися один до одного в дусі братства.

Історія питання прав людини[ред. | ред. код]

Історія питання прав людини налічує тисячі років і ґрунтується на релігійних, культурних, філософських і правових досягненнях протягом всієї історії людства. Деякі стародавні документи і пізні релігійні та філософські дослідження містять поняття, які можна вважати початком формування прав людини. До них можна віднести «Циліндр Кіра», який датується 539 роком до н. е., в якому перський імператор Кір Великий записав свої наміри після завоювання Нововавілонської імперії; Укази Ашоки, які були створені Ашокою Великим в Індії між 272 і 231 рр. до н. е.; Конституція Медіни 622 року, написана Мухаммедом, яка оформила угоди між Аравійським племенами; англійська Велика хартія вольностей 1215 року, на якій засновано сучасне британське право.

Однак більша частина сучасних прав людини була сформульована відносно недавно. Британський Білль про права 1689 року обмежив список покарань, які могла застосувати держава щодо громадян. Дві революції XVIII століття, що відбулися в США (1776) і у Франції (1789), призвели до прийняття декларації Сполучених Штатів про незалежність і Декларації прав людини і громадянина відповідно. Обидва ці документи встановлювали список прав людини. Додатково вірджинська декларація прав 1776 року розширила цей список. Одночасно відбувалися досягнення у філософії прав людини в працях Томаса Пейна, Джона Стюарта Мілла і Гегеля.

Багато громадських груп домоглися глибоких змін у справі прав людини в ХХ століття. У Західній Європі і США професійні спілки внесли поправки в закони які закріпили за робітниками право на протест, гарантували мінімальні трудові умови і регулювали дитячу працю. Рух за права жінок домігся гарантування жінкам права на участь у виборах. Національно-визвольні рухи в різних країнах домоглися розірвання колоніалізму. Найвідомішим національно-визвольним рухом був рух Махатми Ганді, який зміг домогтися звільнення Індії з під влади Великобританії. Рухи за права національних, расових і релігійних меншин в різних країнах змогли досягти значних зрушень у справі прав людини.

Виникнення Міжнародного Комітету Червоного Хреста і підписання Женевської конвенції в 1864 році стали фундаментом міжнародного права в галузі прав людини, яке отримало значний розвиток після Другої світової війни.

Світові війни, великі людські втрати і ігнорування прав людини, які відбулися в ці часи, стали рушійною силою для формування сучасних інструментів для забезпечення прав людини.

Ліга Націй була заснована в 1919 році в результаті Версальського договору після закінчення Першої світової війни. Методами дії Ліги були, крім іншого, були і забезпечення колективної безпеки, регулювання спірних питань між країнами. У діяльність Ліги входили і численні цілі в галузі прав людини, які згодом були включені до Загальної декларації прав людини.

Ялтинська конференція 1945 року, під час якої союзники погодилися створити нову організацію — правонаступника Ліги Націй. Цією організацією стала Організація Об'єднаних Націй. З моменту свого створення ООН стала основним гарантом прав людини в світі. Після Другої світової війни ООН та її учасники створили та юридично оформили міжнародні закони в галузі прав людини.

Філософія[ред. | ред. код]

Філософія прав людини лежить в основі концепції прав людини, їх обґрунтування і змісту. Деякі теоретичні підходи були висунуті для того, щоб пояснити, яким чином і чому права людини стали частиною соціальних очікувань.

Однією з найстаріших західних філософій прав людини є те, що вони є продуктом природного права, що випливає з різних філософських і релігійних підстав. Інші теорії стверджують, що права людини були кодифіковані як права моральної поведінки, яка є суспільним продуктом завдяки процесу біологічної та соціальної еволюції, саме так вважав шотландський філософ Девід Юм. Права людини також описані як соціологічна структура правил поведінки, згідно соціологічної теорії права і роботи Макса Вебера. Ці підходи включають в себе поняття, що люди в суспільстві приймають правила законної влади в обмін на безпеку і економічну вигоду, тобто є суспільним договором. Дві теорії на сьогодні домінують у сучасному розумінні прав людини, тобто теорія інтересів і теорія свободи. Теорія інтересів стверджує, що основна функція прав людини-захист і заохочення деяких важливих інтересів людини, а теорія волі намагається встановити справедливість в області прав людини на основі унікальної здатності людини до свободи[2].

Критицизм[ред. | ред. код]

Претензії прав людини на універсальність часто робляться предметом критики. Серед філософів, які піддавали критиці концепцію прав людини значаться Джеремі Бентам, Едмунд Берк, Фрідріх Ніцше і Карл Маркс. Професор політичної філософії Чарльз Блатберг стверджує, що обговорення прав людини, будучи абстрактним, демотивує людей на відстоювання цінностей, які вони повинні були захищати[3].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Гл. 1. Декларація прав людини
  2. Fagan, Andrew (2005). «Human Rights». The Internet Encyclopedia of Philosophy. ISSN 2161-0002.
  3. Blattberg, C (2010). «The Ironic Tragedy of Human Rights». Patriotic Elaborations: Essays in Practical Philosophy. McGill-Queen's University Press. pp. 43–59. ISBN 0-7735-3538-1.